Хоча у Вівальді народилися потім ще два сини й три дочки, ніхто з них, за винятком первістка, не став музикантом. Молодші брати успадкували від батька професію перукарів. Про перші роки життя Антоніо відомо небагато. Його музичне дарування виявилося дуже рано. Уже у віці десяти років він часто заміщав в оркестрі собору Св. Марка свого батька, коли той виступав за межами Венеції. Першим і головним учителем Антоніо був Джовані Батіста, на той час уже став відомим віртуозом. Думають, що юний Антоніо брав уроки композиції в маститого Дж. Легренци, який помер в 1690 році. Перший твір, який приписують Вівальді датується 1691 роком. Віртуозний стиль гри молодого Вівальді й особливості його перших творів також дають підставу припускати, що на початку 1700-х років він займався в Римі в Арканджело Корелі, знаменитого італійського скрипаля й композитора. Величезний вплив на формування юного Вівальді зробила музична атмосфера міста, де він народився й виріс.
Імовірно, на рішення Антоніо обрати кар'єру священика вплинула багаторічна діяльність його батька в соборі Св. Марка. Відповідно до документів, 18 вересня 1693 року, у віці 15 з половиною років, Антоніо Вівальді одержав тонзуру й звання «воротаря» - нижчого ступеня священства, що надавало право відчиняти врата храму. У наступні роки він прийняв ще три нижчих і два вищих ступені присвят, необхідних для одержання звання священика й права служити обідню. Всі ці роки музика була головним його захопленням. Судячи з документів, ВівальдІ використовував можливість стати помічником священика, минаючи спеціальну духовну семінарію. Завдяки цьому в нього залишалося значно більше часу для занять музикою. Не дивно, що ще до завершення своєх духовної освіти він здобув репутацію видатного скрипаля-віртуоза. У вересні 1703 року, незабаром після прийняття сану священика, Антоніо Вівальді був запрошений в одну з так званих венеціанських консерваторій «Оспедале делла Піета». Так почався перший період його блискучої педагогічної й творчої діяльності.
Ставши педагогом однієї із кращих «консерваторій» Венеції, Вівальді з'явився в середовищі із блискучими музичними традиціями, де перед ним відкрилися можливості для здійснення всіляких творчих задумів. Подібно іншим композиторам XVIII століття, що виступали в ролі педагогів, Вівальді повинен був регулярно писати для своїх учнів величезну кількість духовної й світської музики - ораторії, кантати, концерти, сонати й твори інших жанрів. Крім того, він займався з хористами, репетирував з оркестром та диригував концертами, а також викладав теорію музики. Завдяки настільки інтенсивній і багатогранній діяльності Вівальді його «консерваторія» стала помітно виділятися серед інших у Венеції.
Перші роки перебування в ній Вівальді приділяв особливу увагу інструментальній музиці. Це не дивно: адже Венеція й вся північ Італії були в XVIII столітті обітованим місцем для великих інструменталістів, у першу чергу скрипалів. Подібно іншим композиторам-сучасникам Вівальді вперше став перед широкою музичною громадськістю як автор тріо-сонат. В 1705 році видавництво Джузеппе Сала у Венеції опублікувало його 12 сонат, позначені опусом 1.
У наступні роки Вівальді неодноразово звертався до жанру сонати для одного й декількох інструментів (усього відомо 78 його творів такого роду). Другий опус Вівальді, опублікований у Венеції видавництвом Бартолі в 1709 році, - 12 сонат для скрипки із супроводом чембало.
В 1711 році він одержав твердий річний оклад і став головним керівником концертів вихованок. Із цього моменту його популярність виходить за межі рідного міста. Знатні іноземці, що гостюють у Венеції, не упускають можливості відвідати концерти Вівальді. Відомо, що ще в 1709 році серед його слухачів був датський король Фрідріх IV, якому композитор присвятили свої сонати для скрипки.
Твори Вівальді видаються не тільки у Венеції, але й за межами Італії. Його знамениті 12 концертів для однієї, двох і чотирьох скрипок із супроводом уперше виходять в Амстердамі в 1712 році. Кращі з концертів даного опусу належать до найбільше виконува_ часто. Такі концерти сі мінор для чотирьох скрипок, ля мінор для двох і мі мажор для однієї. Їхня музика повинна була вражати сучасників новизною життєвідчуття, вираженого в надзвичайно яскравих образах. Уже в наші дні один з дослідників писав про передостанній сольний епізод із третьої частини подвійного концерту ля мінор: «Здається, що в розкішному залі епохи бароко розкрили вікна й двері, і ввійшла з вітанням вільна природа; у музиці звучить гордий величний пафос, ще не знайомий XVII століттю вигук громадянина миру».
У роки, коли Вівальді вперше виходить на широку європейську арену, здається, сама доля сприяє його успішній творчій діяльності. В 1713 році Вівальді офіційно стає головним композитором «Пієти», в обов'язок якого входить регулярне творіння музики для учнів. У цей же час Вівальді звертається до нового для нього жанру - опери, що на довгі роки стане важливою сферою його діяльності. В 1713 році він бере місячну відпустку для постановки у Віченце своєї першої опери «Отгон на віллі». Починаючи з другої - «Роланд, що прикидався безумцем» (1714) – проходять ряд успішних прем'єр у рідному місті (усього 8 за 5 років!), що усталили його славу оперного композитора. Так почався новий етап творчої біографії Вівальді, коли він рішуче розриває рамки колишньої діяльності, що стали вузькими, для його в «консерваторії», прагнучи одержати визнання самих широких мас слухачів.
Перша опера Вівальді, «Отгон на віллі», являє собою характерний зразок тодішньої опери з її розтягнутістю дії й із заплутаною сюжетною інтригою.
Прем'єра «Отгону» відбулася у Віченце 17 березня 1713 року («Театр делле Граціє»). Очевидь, постановка мала успіх, так як привернула увагу венеціанських імпресаріо. Незабаром Вівальді одержав замовлення на нову оперу від Модотто, власника театру « Сант-Анджело», з яким він підтримував контакт аж до своєї останньої датуємої опери «Фераспе» (1739). Друга опера Вівальді, «Роланд, що прикидається безумцем», написана на лібрето Граціо Браччьолі, що представляє собою вільну переробку відомої поеми «Шалений Роланд» італійського поета Лодовіко Аріосто.
Незважаючи на значні успіхи на оперному поприщі, на привабливі пропозиції з інших місць, він залишився вірний венеціанській «консерваторії» і незмінно вертається до неї після тривалих відпусток. Характерно, що в перші ж роки жагучого захоплення театром з'являються дві його ораторії на латинські тексти: «Мойсей, бог фараона» (1714) і «Юдіфь торжествуюча» (1716).
На жаль, партитура його першої ораторії «Мойсей» втрачена; у римській консерваторії Св. Цецилії зберігся тільки її текст із вказівкою імен виконавців, з якого видно, що всі партії, включаючи чоловічі персонажі, виконувалися дівчатами-вихованками. Ораторія «Юдіфь торжествуюча», що відрізняється свіжістю мелодійного натхнення й тонкістю оркестрового колориту, відноситься до кращих творінь Вівальді.
У цей період до знаменитого італійського віртуоза приїхати вчитися вважали за честь. Однак ні нові учні, ні достаток композиторської роботи в «Оспедале делла Пієта» не могли відволікти Вівальді від інтенсивної роботи в театрі. Його нове замовлення для театру « Сант-Анджело» - 12 головних арій в опері «Нерон, зроблений цезарем» - виконувався на карнавалі 1716 року.
Опера «Коронація Дарія» - також для театру Сант-Анджело - була замовлена Вівальді як третя прем'єра карнавалу 1716 року. З оперою «Сталість, що тріумфує над любов'ю й ненавистю» Вівальді завоював другий театр Венеції - «Сан-Мойзе», з яким був тісно зв'язаний у наступні роки. Прем'єра відбулася на карнавалі того ж 1716 року.
Після п'яти років зростаючого визнання у Венеції слава видатного оперного композитора Вівальді швидко поширюється в інших містах Італії й різних країн Європи.
У перші роки своїх оперних турне Вівальді ще пов'язаний з Венецією. Однак потім положення міняється. З 1720 року починається трирічна служба Вівальді у маркграфа Пилипа фон Гессен-Дармштадского, що очолював у той час війська австрійського імператора в Мантує.
З перебуванням у Мантує зв'язана подія, що здійснила значний вплив на всю наступну долю Вівальді, - його знайомство з оперною співачкою Ганною Жиро, дочкою французького перукаря. Як пише К. Гольдоні в «Мемуарах», Вівальді представив йому Жиро як свою ученицю. Це повідомлення здається цілком імовірним, як тільки італійські оперні композитори звичайно в досконалості знали секрети вокальної техніки. Про заняття Вівальді з оперними примадоннами говорять і інші джерела. Сучасники знаходили Жиро митецькою й одухотвореною співачкою із приємним, хоча й скромним по діапазону голосом. Той же Гольдоні писав, що «вона була некрасива, але дуже витончена, мала тонку талію, гарні очі, прекрасні волосся, чарівний ротик. У неї був невеликий голосок, але безсумнівне акторське дарування».
Постійною супутницею Вівальді стала також сестра Ганни Жиро, Паоліна, що прийняла на себе турботи про здоров'я хворого композитора. Обидві вони постійно жили в будинку Вівальді й супроводжували його в численних подорожах, зв'язаних у той час із небезпеками й позбавленнями. Ці занадто тісні для духовної особи взаємини із сестрами Жиро неодноразово викликали дорікання з боку церковників. Пізніше ці порушення норм поводження священика приведе до важких для Вівальді наслідків. Як виявляється з листа 1737 року, він завжди з великою щиросердечною твердістю відстоював честь і людську гідність супутниць свого життя, незмінно висловлюючись про них із глибокою повагою.
Після трирічної служби в Мантує Вівальді повертається у Венецію. Разом з ним приїжджає й Ганна, про що гострі на язик венеціанці незабаром назовуть «подругою рудого священика». Але й далі Вівальді продовжує подорожувати по найбільших європейських центрах.
В 1723-1724 роках Вівальді протягом трьох карнавальних сезонів пожинав тріумфальний успіх у Римі, виступ у якому вважалося найбільш серйозним випробуванням для будь-якого композитора. Вівальді виступив у Римі з операми «Геркулес на Термодонте» (1723), «Юстин і Чеснота, що тріумфує над любов'ю й ненавистю» (1724).
Характерно, що найбільш популярними в сучасників стали програмні концерти, особливо знамениті «Пори року». Під цією назвою набули популярність перші чотири концерти для скрипки й струнного оркестру. У Парижі вони постійно виконувалися з 1728 року й були випущені окремим виданням; ще в 1765 році там виконувалося вокальне аранжування концерту «Весна» у вигляді мотету.
Усього відомо 28 інструментальних творів Вівальді, наділених програмними назвами.
Але програмними в справжньому змісті слова є лише «Пори року». В амстердамському виданні 1725 року кожному з концертів поданий віршований сонет, зміст якого визначає характер музичного розвитку. Судячи з тексту присвяти, концерти циклу були відомі без сонетів задовго до видання; їхні тексти, можливо, складалися вже під готову музику. У присвяті автор сонетів не названий, і не виключено, що їм був сам Вівальді. Перед публікацією циклу він ґрунтовно переробив партитуру, щоб зробити більше зрозумілим програмний задум музики.
У концерті «Зима» - у партитурі «Пекло» - композитор досягає вершин художньої зображальності. Уже в перших тактах майстерно передане відчуття пронизуючої зимової холоднечі («під поривами крижаного вітру все живе тремтить у снігу»). Потім з разючою наочністю відтворюються удари крапель дощу у вікно, ковзання на ковзанах і раптове падіння ковзаняра, тріщання льоду й, нарешті, шалена боротьба південного сірокко з північним вітром.
Справді новаторський за задумом цикл «Пори року» значно випередив свій час, передбачивши шукання в області програмної музики композиторів-романтиків XIX сторіччя.
Під час карнавалу 1734 року глядачі театру « Сант-Анджело» побачили нову оперу ВівальдІ на лібрето «Олімпіади» Метастазіо - одного із самих знаменитих творінь поета-драматурга. Настільки багатоплановий за драматичними колізіями сюжет, безсумнівно, надихнув композитора на створення високомистецького твору. Такий авторитетний знавець оперної творчості Вівальді, як А. Казелла, писав, що «Олімпіада» виділяється серед інших опер італійського композитора незрівнянною красою музики.
Незважаючи на наближення композитора до похилого віку, його творча продуктивність залишалася разючої. У Вероні виконуються його «Тамерлан» і «Аделаїда» (1735), а у Флоренції «Джиневра, принцеса шотландська» (1736). Однак у наступному році, у розпал підготовки до карнавалу у Феррарі, Вівальді дістав важкий удар долі. 16 листопада 1737 року апостольський нунцій у Венеції заборонив йому від імені кардинала Руффо в'їзд у Феррару, у той час приєднану до Папської області, і «це тому, - писав композитор, - що, будучи духовною особою, я не служу обідні й користуюся прихільністю співачки Жиро».
У ті часи ця заборона була нечуваною ганьбою й означав для Вівальді, що колись грав перед Папою римським, повну дискредитацію його як духовної особи. Не менш значним був і матеріальний збиток.
Останнє виконання музики Вівальді в «Пієте» пов'язане з перебуванням у Венеції курфюрста Саксонії Фрідріха Кристіана. При його відвідуванні 21 березня 1740 року виконувалися концерти композитора для багатьох інструментів. Однак відносини Вівальді з адміністрацією семінарії продовжували погіршуватися - і не тільки через його часті подорожі. У роки, коли в Італії висунулося нове покоління композиторів-скрипалів, музика Вівальді вже здавалася застарілою.
Ш. де Бросс, що познайомився з Вівальді у 1739 році, писав з Венеції: «До мого великого здивування, я знайшов, що його тут цінують далеко не настільки високо, як він того заслуговує, - тут, де все залежить від моди, де занадто довго слухали його твори й де торішня музика вже не робить зборів».
Наприкінці 1740 року Вівальді назавжди розстався з «Пієтой», протягом стількох років пов'язаною з його музичною славою. Останнє згадування його імені в документах «консерваторії» пов'язане з розпродажем композитором 29 серпня 1740 року безлічі концертів по одному дукату за штуку. Така низька вартість, безсумнівно, пояснюється матеріальною скрутою Вівальді, змушеного готуватися до тривалої подорожі. На 62 році він прийняв мужнє рішення назавжди покинути невдячну батьківщину й шукати визнання на чужині.
Всіма забутий і покинутий, Антоніо Вівальді помер у Відні 28 липня 1741 року «від внутрішнього здіймання», як було записано в похоронному протоколі.
Антоніо Вівальді.pdf