Леонардо да Вінчі народився 15 квітня 1452 року в селищі Анкіано поблизу Вінчі, укріпленої фортеці за 30 км від Флоренції, о «третій годині ночі», тобто о дев'ятій вечора за сучасним відліком часу. В щоденнику діда Леонардо відмічено (дослівний переклад): «В суботу, о третій годині ночі 15 квітня народився мій онук, син мого сина П'єро. Хлопчика назвали Леонардо. Його хрестив отець П'єро ді Бартоломео». Його батьками були 25-річний нотаріус П'єро і його кохана, селянка Катерина. Перші роки життя Леонардо провів разом з матір'ю. Його батько незабаром одружився на багатій і знатній дівчині, але цей шлюб виявився бездітним, і П'єро забрав свого трирічного сина на виховання. Розлучений з матір'ю Леонардо все життя намагався відтворити її образ у своїх шедеврах.

     В Італії того часу до позашлюбних дітей ставилися майже як до законних спадкоємців. Багато впливових людей міста Вінчі взяли участь в подальшій долі Леонардо. Коли Леонардо було 13 років, його мачуха померла при пологах. Батько одружувався вдруге — і знову незабаром залишився вдівцем. Він прожив 67 років, був чотири рази одружений і мав 12 дітей. Батько намагався залучити Леонардо до сімейної професії, але безуспішно: син не цікавився законами суспільства.

     Леонардо не мав прізвища в сучасному розумінні; «да Вінчі» означає просто «(родом) з містечка Вінчі». Повне його ім'я — італ. Leonardo di ser Piero da Vinci, тобто «Леонардо, син пана П'єро з Вінчі».

     Приблизно з 15 років навчався у майстерні Верроккіо. Майстерня Верроккіо містилася в інтелектуальному центрі тодішньої Італії, місті Флоренції, що дозволило Леонардо навчитися гуманітарним наукам, а також набути деяких технічних знань.

     Насправді, офіційно першим вчителем Леонардо вважають Верроккіо, справжнє ім'я якого Андреа ді Мікеле Чоні.

     У 1473 році, у віці 20 років, Леонардо да Вінчі отримує кваліфікацію майстра в Гільдії Святого Луки

     У віці 24 років Леонардо і ще троє молодих людей були притягнуті до судового розгляду за анонімним звинуваченням в содомії, але їх виправдали. Про його життя після цієї події відомо дуже мало, але ймовірно, у нього була власна майстерня у Флоренції в 1476–1481 роках. Леонардо довгі роки провів у мандрах по Італії, займався математикою, інженерними справами.

     У 1481 році монастир Сан Донато а Сісто замовляє Леонардо великий вівтарний образ «Поклоніння Волхвів» (не завершений). Тоді ж була почата робота над картиною «Святий Ієронім».

     У 1482 році Леонардо, будучи, за словами Вазарі, дуже талановитим музи́кою, створив срібну ліру у формі кінської голови. Лоренцо Медічі послав його як миротворця до Лодовіко Сфорца в Мілан, а ліру відправив з ним як подарунок. Цього ж року Леонардо почав роботу над кінним пам'ятником Франческо Сфорца, батька Людовика Моро. Протягом 10 років Леонардо да Вінчі працює над цим монументом (глиняна модель статуї була зруйнована при взятті Мілану французами у 1500; відома лише за підготовчими ескізами). На цей період припадає і творчий розквіт Леонардо-живописця. В «Мадонні в скелях» (1483–1494, Лувр, Париж; 2-й варіант — 1497–1511, Національна галерея, Лондон) розроблені Леонардо да Вінчі персонажі представлені в оточенні дивного скелястого пейзажу, в якому відображені геологічні спостереження Леонардо да Вінчі. У середині 1480-х він створив «Мадонну Літта». У 1485 році створений «Портрет музиканта».

     У Леонардо було багато друзів і учнів. Що ж до любовних відносин, достовірних відомостей із цього приводу немає, оскільки Леонардо ретельно приховував цю сторону свого життя. За деякими версіями, у Леонардо був зв'язок з Чечилією Галлерані, фавориткою Лодовіко Моро, з якої він написав свою знамениту картину «Пані з горностаєм» (1488, Музей у Кракові), в якій вигини ліній повторюються у фігурі жінки і тварини, що надає картині витонченої грації.

     У 1487 розробляє літальну машину — орнітоптер, заснований на пташиному польоті. 1489 виконує анатомічні малюнки черепів.

     З 1490-х років зосередився на архітектурі і анатомії. У 1490 створена Вітрувіанська людина — уславлений малюнок, який іноді називають канонічними пропорціями. Виконана глиняна модель кінного монумента Франческо Сфорца. Але її зруйнують бешкетуючи вояки-французи в Мілані.

     У 1495–1498 Леонардо працює над фрескою «Таємна вечеря» в монастирі Санта-Марія делле Граціє в Мілані.

     У 1499 Мілан був захоплений французькими військами Людовика XII, Леонардо залишає Мілан, модель пам'ятника Сфорца сильно пошкоджена.

     У 1502 Леонардо вступає на службу до Чезаре Борджіа, 1503 повертається до Флоренції, де суперничав з Мікеланджело, але мав з ним спільні роботи. Тут він створює картон до фрески «Битва в Анджарії (при Ангиарі)» і картину «Мона Ліза» (Лувр, Париж).

     1505 спостерігає і робить начерки польоту птахів.

     У 1506 повертається до Мілана для служби у короля Франції Людовика XII, котрий у той час контролював північ Італії . У 1507 Леонардо вивчає будову людського ока. Працює в Мілані над кінним пам'ятником маршалові Трівульціо 1508–1512, розписує собор Святої Анни (1509). 1512 створює свій відомий «Автопортрет».

     У 1512 році Леонардо переїжджає до Риму під заступництво папи Льва X, три роки живе в римському Бельведері, де працює над картиною «Іоан Хреститель».

     1516 року переїжджає до Франції як придворний художник, інженер, архітектор і механік. Тут він створив серію рисунків на тему всесвітнього потопу. Але у Франції Леонардо майже не малював, у майстра оніміла права рука, і він насилу пересувався без сторонньої допомоги. Третій рік життя в Амбуазі 67-річний Леонардо провів у ліжку. 23 квітня 1519 року він залишив заповіт, а 2 травня помер в оточенні учнів і своїх шедеврів в Кло-Люсе. За словами Вазарі, да Вінчі помер на руках короля Франциска I, свого близького друга. Ця малодостовірна, але поширена у Франції легенда знайшла віддзеркалення в полотнах Енгра, Ангеліки Кауфман і багатьох інших живописців. Леонардо да Вінчі був похований в замку Амбуаз. На могильній плиті вибито напис: «У стінах цього монастиря покоїться прах Леонардо да Вінчі, найбільшого художника, інженера і архітектора Французького королівства».

     Його основним спадкоємцем був Франческо Мельці: окрім грошей, він отримав картини, інструменти, бібліотеку та інше майно. Салаї і його слузі дісталося по половині виноградників Леонардо.

     Нашим сучасникам Леонардо в першу чергу відомий як художник. Крім того, не виключено, що Да Вінчі міг бути і скульптором: дослідники з університету Перуджі — Джанкарло Джентіліні і Карло Циці — стверджують, що знайдена ними в 1990 році теракотова голова є єдиною скульптурною роботою Леонардо да Вінчі, що дійшла до нас. Проте сам Да Вінчі в різні періоди свого життя вважав себе в першу чергу інженером або ученим. Він віддавав образотворчому мистецтву не дуже багато часу і працював поволі. Тому художня спадщина Леонардо кількісно невелика, а низка його робіт втрачена або сильно пошкоджена. Проте його внесок в світову художню культуру є виключно важливим навіть на тлі тієї когорти геніїв, яку дало Італійське Відродження.

     Завдяки його роботам мистецтво живопису перейшло на якісно новий етап свого розвитку. Попередні Леонардо художники Ренесансу рішуче відмовлялися від багатьох умовностей середньовічного мистецтва. Це було рухи у бік реалізму і багато вже було досягнуто у вивченні перспективи, анатомії, більшої свободи в композиційних рішеннях. Але в плані живописності, роботи з фарбою, художники були ще доволі умовні і скуті. Лінія на картині чітко обкреслювала предмет, і зображення мало вид розфарбованого малюнка. Найбільш умовним був пейзаж, який грав другорядну роль. Леонардо усвідомив і втілив нову живописну техніку. У нього лінія має право на розмитість, тому що так ми її бачимо. Він усвідомив явища розсіяння світла в повітрі і виникнення сфумато — серпанку між глядачем і зображеним предметом, яке пом'якшує колірні контрасти і лінії. У результаті реалізм в живописі перейшов на якісно новий ступінь.

     Творець «Таємної вечері» і «Джоконди» проявив себе і як мислитель, рано усвідомивши необхідність теоретичного обгрунтування художницької практики: «Ті, хто віддається практиці без знання, схожі на моряка, що вирушає в путь без керма і компаса. Практика завжди повинна бути заснована на хорошому знанні теорії».

     Вимагаючи від художника поглибленого вивчення зображених предметів, Леонардо да Вінчі заносив всі свої спостереження в записник, який постійно носив при собі. Підсумком став своєрідний інтимний щоденник, подібного якому немає у всій світовій літературі. Малюнки, креслення і ескізи супроводжуються тут короткими замітками з питань перспективи, архітектури, музики, природознавства, військово-інженерної справи тощо; все це пересипано різноманітними висловами, філософськими міркуваннями, алегоріями, анекдотами, байками. У сукупності записи цих 120 книжок представляють матеріали для величезної енциклопедії. Проте він не прагнув до публікації своїх думок і навіть вдавався до тайнопису, повна розшифровка його записів не виконана досі.

     Визнаючи єдиним критерієм істини досвід, протиставляючи метод спостереження і індукції відвернутому умогляду, Леонардо да Вінчі не тільки на словах, а на ділі завдає смертельного удару середньовічній схоластиці з її пристрастю до абстрактних логічних формул і дедукції. Для Леонардо да Вінчі добре говорити — означає правильно думати, тобто мислити незалежно, не визнавати жодних авторитетів. Так Леонардо да Вінчі приходить до заперечення не тільки схоластики, цього відгомону середньовічної феодальної культури, але і гуманізму, продукту буржуазної думки, що ще не окріпла, застигла в марновірному преклонінні перед авторитетом стародавніх.

     Заперечуючи книжкову ученість, оголошуючи завданням науки (а також і мистецтва) пізнання речей, Леонардо да Вінчі випереджає нападки Монтеня на вчених буквоїдів і відкриває за 100 років до Галілея і Бекона епоху нової науки.

     Малюнки Леонардо 70-х років свідчать про пильне й уважне вивчення молодим художником натури. Він замальовує обличчя, що сподобалися йому,пейзажі, рослини, фігури тварин, вона без утоми робить найдокладніші етюди драпірувань, домагаючись максимальної рельєфності в передачі складок, він виконує вражаючі вже на цьому ранньому етапі своєю зрілістю композиційні начерки для картин. Природа у всіх своїх різноманітних проявах уладно волоче його до себе. Він схиляється перед її дивною красою і досконалістю, перед нескінченною розмаїтістю її форм.

   Протягом 70-х років Леонардо виконав ряд картин, щодо яких дотепер йдуть гарячі суперечки в науці. У майстерні Верроккіо застосовувалася спільна робота вчителя й учнів над тим самим добутком; у зв'язку з цим, природно, виникають великі складності при розпізнанні окремих художніх почерків. Кілька років назад наука все-таки схилилася до того, щоб приписати молодому Леонардо дві речі, що найчастіше зв'язували з ім'ям Верроккіо. Це «Благовіщення» і «Портрет Джіневри де Бенчі». В обох цих роботах Леонардо виступає перед нами ще як типовий майстер XV століття, що віддає перевагу подробицям перед цілим.

   Уже перший флорентійський період діяльності Леонардо, після закінчення навчання у Верроккіо, відзначений його спробами виявити свої дарування на багатьох поприщах: архітектурні креслення, проект каналу, що з'єднує Пізу з Флоренцією, малюнки млинів, сукновальних машин і снарядів, що приводяться в рух силою води. До цього ж періоду відноситься його маленька картина «Мадонна з квіткою».

     Коли Леонардо писав її, йому було двадцять шість років. До цього часу художник знайшов уже зроблену майстерність у великому мистецтві живопису, що він ставив вище всіх інших.

       «Мадонна з квіткою» – це хронологічно перша мадонна, образ якої внутрішньо позбавлений якої-небудь святості. Перед нами усього лише юна мати, що грає зі своєю дитиною. Вічна принадність і поезія материнства. У цьому нескінченне зачарування картини.

      Серед усіх мистецтв Леонардо ставить на перше місце живопис. Тому що, вказує він, живописець є «владарем усякого роду людей і всіх речей». Це – непереборне свідчення глибокої переконаності одного з найбільших живописців, які хоч колись жили на світі, у величі і всепідкорюючій силі свого мистецтва.

       Світ пізнається через почуття, а око – володар почуттів.

      «Око, – пише він, – є око людського тіла, через яке людина дивиться на свій шлях і насолоджується красою світу. Завдяки йому душа радується у своїй людській темниці, без нього ця людська темниця – катування».

       У день народження короля прийшов поет і підніс йому поему, що вихваляє його доблесті. Прийшов також і живописець з портретом коханої короля. Король негайно ж звернувся від книги до картини. Поет образився: «О, король! Читай, читай! Ти довідаєшся щось куди більш важливе, чим може дати тобі ця німа картина!» Але король відповів йому: «Мовчи, поет! Ти не знаєш, що говориш! Живопис служить більш високому почуттю, ніж твоє мистецтво, призначене для сліпих. Дай мені річ, яку я міг би бачити, а не тільки чути».

       Між живописцем і поетом, пише ще Леонардо, така ж різниця, як між тілами, розділеними на частини, і тілами цільними, тому що поет показує тобі тіло частину за частиною в різний час, а живописець – цілком в один час.

       А музика? Знову категорична відповідь Леонардо:

     «Музику не можна назвати інакше, як сестрою живопису, тому що вона є предмет слуху, другого почуття після зору . Але живопис перевершує музику і велить нею, тому що не умирає відразу ж після свого виникнення, як нещаслива музика».

       Але всього цього мало. Живопис, найбільше з мистецтв, дає в руки того, хто по-справжньому нею володіє, царствену владу над природою.

       Отже, для Леонардо живопис – вище діяння людського генія, вище з мистецтв. Це діяння вимагає і вищого пізнання. А пізнання дається і перевіряється досвідом.

       І от досвід відкриває Леонардо нові простори, далечіні, до нього не звідані в живописі. Він вважає, що математика – основа знання. І кожна його мальовнича композиція плавно вписується в геометричну фігуру. Але зорове сприйняття світу не вичерпується геометрією, виходить за її рамки.

    Заглянувши в безодню часу, що є «винищувач речей», він побачив, що усі змінюється, перетворюється, що око сприймає лише те, що народжується перед ним у дану мить, тому що в наступний час уже зробить своя неминуча і необоротна справа.

       І йому відкрилася нестійкість, плинність видимого світу. Це відкриття Леонардо мало для всього наступного живопису величезне значення. До Леонардо обрису предметів здобували в картині вирішальне значення. Лінія панувала в ній, і тому навіть у найбільших його попередників картина здається часом розфарбованим малюнком. Леонардо перший покінчив з непорушністю, самодостатньою владою лінії. І назвав цей переворот у живописі «проваллям обрисів». Світло і тіні, пише він, повинні бути різко розмежовані, тому що границі їхній у більшості випадків неясні. Інакше образи вийдуть незграбні, позбавлені принадності, дерев'яними.

  «Димчаста світлотінь» Леонардо, його знамените «сфумато» – це ніжне напівсвітло з м'якою гамою тонів молочно-сріблистих, блакитнуватих, іноді з зеленуватими переливами, у яких лінія сама стає як би повітряною.

       Олійні фарби були винайдені в Нідерландах, але нові можливості, що таяться в них, у передачі світла і тіні, мальовничих нюансів, майже непомітних переходів з тону в тон були уперше вивчені і до кінця досліджені Леонардо.

   Зникли лінеарність, графічна твердість, характерні для флорентійського живопису кватроченто. Світлотінь і « обриси, щопропадають,» складають, по Леонардо, саме чудове в мальовничій науці. Але образи його не скороминущі. Міцний їхній кістяк, і міцно коштують вони на землі. Вони нескінченно чарівні, поетичні, але і не менш повновагі, конкретні.